Які дурні! Ми граємось в слова.
Підігрує зачинена кімната.
Нас ще нема.
Ми дихаєм на ладан.
Вона далеко спить, напівжива.

Віват тобі, відступнику, віват!
У цій нерукотворній порожнечі
Жорстокі губи збудно пестять плечі
Й зриваються у прірву номер п’ять.

Дзижчить у тиші змучена це-це.
Ми граємось...
Від Дністра і до Тибра
Всі попередні – то лише епіграф,
Закреслений хрест-навхрест олівцем.

Ти перший. Дуже білий. Дуже вірш.
Не той, що з слів, а той, що замість рими.
Але в кутку херові херувими
Уже гострять мовчанку, наче ніж.

Стулити писок. Докори? О ні...
Коріння не вростає в порожнечу.
Лише печуть нестерпно темні плечі
І крихти слів шукають таргани.

Я їх годую римами – й за це
Приручені, вони розповідають
Про те, що марно малювати пам’ять
По пам’яті коротким олівцем,

Що краще зачинити її в льох,
Що все відносно – хто програв, хто виграв,
Коли ти – перекреслений епіграф,
Що в небі переклали „епілог”.
(с) kasumi_sumire